«В начале было Слово, и Слово
было у Бога, и Слово было Бог»
(от Ин, 1:1)
Бог – це Гармонія!
Гармонія ліній, кольорів, звуків, гармонія слова.
Недосконалий людський розум огорнутий Божою Гармонією – натхненням – спороджує те, чому потім дивується сам: як це могло статися?! Звідки ці слова, звідки це дивне відчуття краси оточуючої нас природи?
Із серця… Із серця, до якого діткнувся Творець, і яке відгукнулося, стало співзвучним Божій Гармонії. І полилися із серця слова Любові до Бога, до Божого творіння – природи, до людей…
Кожна днина приносить свою новизну,
І вливається в серце потоком духмяним.
І земля віддає свою силу тому,
Хто до неї іде і з турботою дбає.
Я іду, зеленіє у хвилях долина.
Вітерець заплітає у коси вербу.
І нестримна пташина симфонія лине.
Тільки вклинює дятел барабанну стрільбу.
Павучок у колисці своїй гарно вбраній
Вже чекає зрання зазівалих комах.
Так і я заблукала у линучих днях
Й загубила Обручку Нареченим ще дану.
Де вона? Заглядаю під кожен листок,
У дупло – може там колись меду шукала.
Лиш змія виповзає з-під купи гілок
І, діткнувшись руки, ой!… мене не чіпає.
Заглядаю в криницю – і з ока сльоза
Полетіла униз і з відлунням упала…
Де вже я не була, де вже я не шукала!..
Стрепенулась! А обрій вкриває гроза..
Я пропала!
Позмиває сліди грозових рік потік
І спаплюжить Обручку град в роки небувалий…
На колінах у чорнім вінчальнім вбранні
У багнюці з слізьми я Обручку шукала…
Не знайду, не знайду я ніколи її!
Наречений вже скоро з Світів завітає
І крізь грім блискавиці почула: «Я знаю…
Я прощаю! Прощаю…Тебе Я прощаю…»
Грім затих і потоки бурхливі стихають
І лежать на землі онімілі гілки.
Я на Голос іду. Я дорогу вже знаю!
Бо у серці моїм залишились Сліди:
«Не звертай… Не звертай… І за Мною іди».
Монахиня
Свято-Єлизаветинський жіночий
монастир смт. Комишуваха